Виконавцями дум були кобзарі, бандуристи, лірники. 

Інструменти виконавців дум : кобза,бандура

Кобза,бандура
Кобза ж моя, дружино вірная, Бандуро моя мальованая!

Цими словами смертельно поранений герой думи "На смерть козака-бандуриста" звертається до свого найдорожчого супутника життя. Але на чому грав козак: на кобзі чи на бандурі?

Деякі дослідники вважають, що першу славу українські співаки - рапсоди поділили з кобзою, тому їх і звали кобзарями. Бандура ж підхопила ту славу і, як більш досконала, витіснила кобзу. Інші стверджують, що кобза і бандура майже одночасно протягом віків взаємодоповнювали одна одну і стали інструментом, на який поширюються обидві назви: кобза або бандура. Прибічники цих версій не можуть сказати, якою була кобза і якою бандура, яка між ними конструктивна відмінність.

Починаючи з XVI ст. літературні та іконописні джерела засвідчують побутування на території України струнних музичних інструментів, що звались кобзами, але мали різну форму і конструкцію, вимагали відмінних прийомів гри і різного музичного призначення. Серед цих інструментів з'являються й такі, що мали поруч з ладовим грифом струни на корпусі. В них і втілено ідею майбутнього акомпануючого інструмента, на якому не перебирають струни, а щипком видобувають сріблясті звуки з певних струн, не притискуючи їх. Так, звільнившись згодом від ладів на грифі, цей інструмент стане оригінальним витвором українського народу, на якому супроводжували свої пісні та думи легендарні кобзарі. Корпус інструмента був овальним, видовбаним з верби, груші, горіха чи іншого дерева. Спочатку він мав майже симетричну, а із збільшенням струн на корпусі - асиметричну форму. А щодо назви, то водночас з колишньою - кобза - на інструмент поширилась і нова - бандура.
Тож гадаємо, що герой думи недаремно звернувся до свого інструмента словами кобза і бандура. Адже це дві назви інструмента, який протягом віків зазнав серйозних конструктивних змін і є гордістю української музичної культури.

Ліра
Сьогодні хіба що в музеї можна побачити давній скрипкоподібний інструмент, звук на якому видобували обертанням колеса, що торкалося струн. Одна струна виконувала мелодію, дві інші безперервним гудінням у певному висотному інтервалі створювали аккомпанемент. Ліру називають інструментом з нескінченним смичком.

Примхлива доля судилася лірі. Вона з'явилася в Європі близько тисячі років тому. В Х-XII століттях ліра заявила про себе урочистою музикою в найбільших королівських палацах Європи, а потім її забули. Була пора, коли музику для неї писав сам Гайдн, а віртуози музиканти давали відкриті концерти в аристократичних салонах. Та було й таке, коли ліру колісну брали в руки лише каліки, старці, щоб заробити на хліб.

Ліра, риля-з такими назвами цей інструмент відомий на Україні з XVII століття. Він часто був супутником кобзи-бандури. Проте лірники не відігравали в житті народу такої соціальної ролі, як кобзарі-бандуристи. І як не вощили лірники живицею колесо, як не обмотували шерстю струни в місцях дотику з колесом, щоб пом'якшити скрипучий, гугнявий звук ліри, її темброві властивості та обмежені прийоми гри обумовили переважно сумний церковно-моралізаторський репертуар лірників.

Сучасні майстри та музиканти України і Білорусії знову звернули увагу на давній народний інструмент, щоб відродити його, вдосконалити, ввести до фольклорних ансамблів, оркестрів.

Розповідь про кобзарів на Запорізькій Січі

На Запорізькій Січі існувало кілька шкіл, серед них – і кобзарська. Є історична згадка, що там навіть формували кобзарську сотню зі співців, що під час бою вміли застосувати шаблю та пістоль. Якось у лютій битві між козаками та яничарами ніхто не міг здобути перемогу. Тоді гетьман дав наказ кобзарській сотні підтримати вояків. Як заграли кобзарі «Метелицю», з гиком, свистом під градом стріл і куль, так неначе хто підмінив смертельно втомлених козаків. Де й сили взялися для атаки! Турки не витримали навального удару і в паніці кинулися навтьоки. Кобзарі ніколи не корилися ворогам. За правду, яку вони розповідали, за підтримку бойового духу українського народу їх грізно карали.

У кожній бандурі – коштовна перлина :

Душа кобзаря – співця України.

Бо пісня про волю навік зостанеться,

Із серця у серце вогнем переллється.

А струни бандури сумують і плачуть.

В них наше минуле озветься неначе.

І ділиться болем, і душу лікує.

Хто серцем багатий, той спів цей почує.

Відомими кобзарями, що уславили свої імена відданим служінням музі та народу, були Остап Вересай, Гнат Гончаренко, Федір Кушнерик, Іван Кравченко-Крюковський, Євген Адамцевич.

Пізніше, коли Січ було зруйновано, саме кобзарі повертали сучасників до минулого, нагадуючи, хто вони, чиї діти, ким закуті у ланцюги кріпацтва.

Тарас Шевченко назвав книгу своїх віршів «Кобзар» і утвердив цим невмирущість народних співців.

Образ кобзаря у вірші Т. Шевченка «Перебендя» та в образотворчому мистецтві

 Уривок із вірша Тараса Шевченка :

Перебендя старий, сліпий, -

Хто його не знає?

Він усюди вештаєшся

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люди:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

І днює й ночує;

Нема йому в світі хати;

Недоля жартує

Над старою головою,

А йому байдуже;

Сяде собі, заспіває:

«Ой не шуми, луже!»

Заспіває та й згадає,

Що він сиротина,

Пожуриться, посумує,

Сидячи під тином.

Отакий-то перебендя,

Старий та химерний!..

Заспіває, засміється,

А на сльози зверне…