Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.
Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.
У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, зі своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.
Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.
Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.
Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки міської думи (арх. О.Я. Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В. Беретті), театру Соловцова таін.
На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини XIX ст. разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.
У мистецтві архітектури України простежуються тенденції неоготики, романтичного історизму та невізантійського напряму.
Б. Михайловський. Собор Успіння Пресвятої Діви Марії.
Собор Успіння Пресвятої Діви Марії (пол. Katedra Wniebowzięcia Najświętszej Maryi Panny) — католицькийсобор в Харкові, названий в пам'ять про Успіння Діви Марії. Розташований за адресою: Харків, вул. Гоголя 4. Катедральний собор дієцезії Харкова-Запоріжжя.
Перша будівля собору (в ім'я Вервиці Пречистої Діви Марії; арх. Верещинський, 1831 р.) знаходилася дещо південніше, на розі з пров. Мар'яненка (б. Харчовим) і була зруйнована під час німецько-радянської війни.
Новий храм на честь Успіння Пресвятої Діви Марії побудований в 1887–1892 рр. за проектом Харківського міського інженера Б. Г. Михайловського. Собор є пам'яткою архітектури Харкова, охорон. №209. Будівля має базилікальну форму, високу готичну дзвіницю з круглим вікном-розеткою в другому ярусі, увінчану шпилем.
26 липня 1892 р. храм був освячений єпископом Франциском Симоном. Орган, виготовлений на Етгітонській фабриці в Баварії, встановлений в квітні 1901 р.
Були відкриті богадільня для нужденних, притулок для дітей-сиріт, парафіяльна школа, каплиця на цвинтарі. В 1906–1914 рр.. відбувається часта зміна священиків, активно ремонтується і облаштовується храм.
Прихід становили римокатолики різних національностей. Передплатні листки для запису пожертвувань на будівництво храму були віддруковані російською, польською, французькою та німецькою мовами. З міграцією населення в роки першої світової війни в приході особливо виділяється польська група. При храмі починає діяти громадські збори «Польський дім», де розміщувалися бюро з працевлаштування біженців, харківське відділення Товариства допомоги бідним сім'ям поляків, які брали участь у війні, і потерпілому від військових дій польському населенню, гімнастична секція у старому церковному будинку. З цього часу серед харків'ян закріплюється польська термінологія — «костел», «ксьондз». З 1915 р. у Харкові з'являється багато біженців-вірмен з території Отоманською імперії, в тому числі і вірмен-католиків, що вплинули на національний склад приходу.
У 1917 закрита парафіяльна богадільня.
8 квітня 1922 губернською комісією з вилучення церковних цінностей було конфісковано кілька предметів літургійного начиння. З літа 1922 до 22 березня1924 Харків служив опорним пунктом акції надання гуманітарної допомоги, зібраної католиками Заходу.
31 грудня 1924 католицька громада укладає договір з губернським виконкомом Ради депутатів «про прийняття в безкоштовне та безстрокове користування храму та предметів, що в ньому знаходяться». У 1927 владою проводиться опис усього церковного майна парафії. Віруючі були змушені щорічно подавати Харківському Губвиконкому дані про склад приходу. З цих звітів видно, що прихід залишався різноманітним за національною (росіяни, українці, поляки, білоруси, вірмени, французи, литовці, латвійці, італійці, бельгійці, угорці), соціальному та віковим складом, але загальна кількість парафіян зменшилася з 1 346 осіб (1910) до 766 осіб (січень 1927).
До середини 1930-х життя парафії відрізняється відносним спокоєм. 4 лютого 1938 за звинуваченням у контрреволюційній націонал-шпигунської організації був заарештований настоятель вірменської католицької громади отець Карапет Еганян (розстріляний 27 травня 1938 у Харкові).
4 листопада 1940 виконком Харківської міськради виніс постанову про закриття храму, затверджене 10 грудня на засіданні виконкому Харківської облради. Будівля передана театру ім. Шевченка. Богослужіння відновилися під час німецької окупації та тривали після звільнення Харкова до 1945, коли храм був остаточно закритий та переданий під базу кінопрокату. Приміщення було поділено на два поверхи з безліччю кімнат.
7 січня 1991 р. майбутнім настоятелем парафії о. Юрієм Зімінскім на східцях церкви була відслужена перша післявоєнна меса. Богослужіння на східцях храмі і на квартирах віруючих стають регулярними. Незабаром громада харківських римо-католиків реєструється Київським райвиконкомом м. Харкова. Починається процес поступового (з кількох кімнат на другому поверсі) повернення приходу будівлі храму, що завершився в грудні 1991 року. На початок 2000-х рр.. відновлений та облаштований інтер'єр храму.
Працює парафіяльна бібліотека, в тому числі з «брайлівськими» книгами для незрячих, парафіяльне видавництво «Magnificat», філія міжнародної організації «Caritas», виходить журнал «Слово з нами» (російською та українською мовами).
Й. Ляйцнер. Костел Пречистого Серця Ісуса
Костел Пречистого Серця Ісуса — костел єзуїтів в Чернівцях. Пам'ятка неоготичної архітектури 19 століття. З 1963 року тут розташовувався обласний архів. Починаючи з 1 березня 2010 року храм належить релігійній громаді Римо-Католицької церкви.
В кінці 70-х років 19 століття у Чернівцях з'явилися перші місіонери єзуїтів. У 1885 р., архієпископ Зигмунт Щесни Фелинськи офіційно звернувся до Товариства єзуїтів з проханням сприяти поширенню діяльності отців-єзуїтів також на територію Чернівців. Серед цивільних осіб, які сприяли діяльності єзуїтів, можна виділити наступних: бургомістр краю барон Піно де Фриденталь, бургомістр Чернівців Антон Кохановський, професори університету Хіллер, Скедел та Холбан, військовий лікар Поллак, військовий капелан капітан Хіммель, лікар Майер, аптекар Крижановськи, полковник Тум, придворний радник барон Фекете, директор крайового банку Пашкіс.
На початку вересня 1885 року священиком єзуїтів був призначений отець Симон Тиховськи. Перші служби він проводив у маленькій каплиці. Кількість послідовників єзуїтів росла, з'явилася необхідність негайного будівництва нового костелу. Ініціатива належала отцеві Францишеку Ксав'єру Еберхарду. Під будівництво костелу міська влада подарувала єзуїтам земельну ділянку, на якій раніше солдати 41-го буковинського полку проводили свої практичні заняття.
Автором проекту костелу став директор Чернівецької вищої Промислової школи (зараз — це приміщення середньої школи № 4) професор Ляйцнер. Кошти на будівництво складалися з пожертвувань місцевих віруючих та високопоставлених осіб, а також пожертвувань віруючих з сусідньої Галичини. Початкову вартість будівлі архітектор Ляйцнер визначив у 160 тис. злат. В кінцевому результаті, разом зі скульптурами, дзвонами, більшим органом, і резиденцією, що була побудована з тильного боку костелу, вартість склала 208 тис. злат.
Освячення костелу відбулося 7 червня 1891 року. Львівську митрополію представляв архієпископ Северин Моравський. На освяченні були присутні предстоятелі та віруючі трьох віросповідань: католицького, православного й іудейського.
Професорові Ляйцнеру у спорудженні костелу допомагали будівельник А. Леопольд, муляр Л. Кукурудз і слюсар Шустер. Віконні вітражі привезли із Гротова (Бєльско-Бяла, Польща). Автором настінних розписів став художник Каша з Миколаїва, а автором головного вівтаря й амвона — майстер Штуфлесер (Тіроль, Австрія). Встановлений у костелі орган вартістю 5 тисяч флоринів виготовлено на заводі Рігера в Едендорфі (Біненбюттель, Німеччина). Весною 1894 р. з Единбурга (Шотландія, Сполучене Королівство Великої Британії) було привезено три дзвони. Найбільший з них назвали «Серце Ісуса».
21-го листопада 1894 року Йозеф Шмідт освятив чернівецьку парафію єзуїтів, а 25-го листопада того ж року львівським архієпископом Северином Моравським була освячена новозбудована святиня. 21-го червня 1895 р., відбулися торжества з нагоди присвоєння храму імені «Пречисте серце Ісуса».
У костелі «Серце Ісуса» періодично проводилося висвячення католицьких священиків. 7 липня 1935 року до Чернівців з цією метою спеціально приїжджав з Бухареста митрополит Міхай Робу. В цей день у костелі «Серце Ісуса» було здійснено висвячення священиків Йозефа Єдрежевського і Яна Новацького.
Обряди хрещення, одруження чи відспівування у костелі не проводилися, оскільки костел був ректоральним. Проте у 1941 році, під час окупації Чернівців німецькою й румунською арміями та з початком репресій проти євреїв, багато з них прийняли католицьке хрещення в цьому костелі. Головний вівтар костелу був виконаний у неоготичному стилі. Окрім головного вівтаря, у костелі були й бічні вівтарі. По одній стороні розташовувався вівтар Пресвятої Богородиці Марії. Ікона, що розміщалася в цьому вівтарі, мала корону, прикрашену 12 зірками. Із двох сторін ікони розміщувалися дві скульптури: Святої Терези Дитини Ісуса (Л'єжської) і Святої Маргарити Марії Алакок. З іншого боку містився вівтар Святого Ігнатія Лойоли, засновника католицького ордена просвітителів і місіонерів Товариства Ісуса (єзуїтів). У цьому вівтарі перебувала фігура благочестивого Святого Франциска Ксав'єра-місіонера, члена ордена єзуїтів. Поруч було ще кілька менших фігур. У костелі також були вівтарі Святого Станіслава Костки (послушника ордена єзуїтів, який вважався заступником Львова) і Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.
Однією з прикрас костелу був Хресний шлях — складова частина Страстей Господніх, що включає в себе Несення хреста з кульмінацією — Розп'яттям. Зсередини костел був прикрашений поліхромією й вітражами, переважно знищеними під час реконструкції будівлі під архів.
У міжвоєнні роки свята літургія у костелі проводилася о 9 годині ранку щодня, а по неділях також о 9-й годині, але тільки для німецьких віруючих, а о 11.30 — для польських. На Різдво костел прикрашали, а при бічних вівтарях влаштовували вертепи. На святковій службі, крім органа, часто грав малий оркестр під керівництвом органіста Зажимського.
В 1940—1941 костел продовжував працювати, але перебував під наглядом органів НКВД. У 1945 році, місцева влада передала цей єзуїтський храм віруючим православного віросповідання. Ще через рік костел було відібрано і у правосланої общини.
Певний час храм було закрито, згодом там вирішили розмістити документи обласного архіву, що до цього моменту зберігалися у чотирьох різних приміщеннях міста. В результаті, більшу частину внутрішнього інтер'єру храму було втрачено. Двома залізобетонними перекриттями, які кріпилися у стінах костелу, внутрішній простір храму розділили на три поверхи. Для зміцнення стелажів архівосховища між колон звели цегельні стіни. Нижні вітражі вікон були знищені, верхні — вціліли.
У 1996 році місцева громада розпочала клопотати про повернення комплексу будівель єзуїтів. Храм повернули місцевій громаді у 2010 році. Зараз триває його реконструкція.
Палац Даховських у селі Леськове
Леськовський палац — невизнана, але унікальна пам'ятка архітектури 19 століття в Черкаській області. Землі навколо Леськового належали князям Вишневецьким, магнатам Лянцкоронським, Тарлам.
За легендою, леськовським панам не давала спокою слава Софіївки. Тому, щоб утерти ніс Потоцьким, Даховські вирішили у себе звести палац у стилі англійського замку доби Середньовіччя.
Палац збудований в 50-х роках ХІХ ст. на зразок замку, Казимиром Даховським на місці давньої резиденції його діда також Казимира Даховського. Палац оточував низькострижений живопліт та англійський парк. Навколо палацу тягнулися газони рідко оздоблені квітковими клумбами. Багато дерев були збережені ще з старого парку. В палаці була колекція старовинних тканин, на які була виділена спеціальна кімната. Крім того, тут містилося кілька десятків картин, колекції східної та європейської порцеляни. Леськівський палац-садиба уславився стадом коней англійської породи.
Садиба складалася з палацу, службових флігелів, приміщень для слуг. Даховські кохалися в конях, тому побудували в садибі і стайні.
За СРСР садиба, передана радянським військовим, автоматично набувала статусу режимного об'єкта, розташування якого не розголошувалося. Тому за СРСР садиба автоматично виключена з видання «Памятники градостроительства и архитектуры УССР», тома 1-4, Киев, «Будівельник», 1986.
Надзвичайно висока мистецька вартість садиби не враховувалась ні тоді, ні зараз. Палац за часів СРСР було передано то під піонер-табір, то під санаторій, згодом — військовий шпиталь, склад медикаментів тощо. Нині об'єкт у власності Міністерства Оборони України. Доступ лише з дозволу командира частини.
Палац тривалий час не вносили до переліку туристичних об'єктів. Доступ до будівлі для відвідувачів обмежений. Сама споруда поступово руйнувалась.
8 квітня 2013 року громада Монастирищенського району звернулась до голови облдержадміністрації з проханням врятувати унікальний ландшафтно-архітектурний комплекс. 18 червня був підготовлений проект постанови Верховної Ради України «Про заходи щодо збереження ландшафтно-архітектурного комплексу „Садиба Даховських“ в Черкаській області». Верховна Рада порекомендувала Кабінету Міністрів України передати цю пам'ятку архітектури на баланс Міністерства культури України та включити її до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Черкаська обласна державна адміністрація зобов'язалась розробити та затвердити програму збереження ландшафтно-архітектурного комплексу та відновлення його ландшафту
Навколо замку розплановано пейзажний парк (за планом нагадує трапецію), що ширшим боком повернутий до ставка на річці Конелі. Водне дзеркало збагачене штучно утвореним острівцем.