Вівторок, 08.07.2025, 02:04
Приветствую Вас Гість | RSS
Категории раздела
Звукові казки про музику [0]
Звукові казки про музику
Вход на сайт
Поиск
Календарь
«  Липень 2025  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архив записей
Мини-чат
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Сайт вчителя музичного мистецтва Ткаченко Олени Миколаївни

Українське поетичне кіно.Історичні фільми

Минулого уроку ми розглянули творчість митців українського поетичного кіно Олександра Довженко, Івана Кавалерідзе, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука. Сьогодні ми продовжимо тему українського поетичного кіно, а також розглянемо подальший розвиток українського кінематографу.

Вивчення нового матеріалу.

Саме Іванові Миколайчуку (1941-1987) судилося стати своєрідним символом, "актором номер один" поетичного кіно. Крім згаданих він зіграв у фільмах "Пропала грамота", "Анничка", "Захар Беркут" та ін. Як режисер-постановник І. Миколайчук здійснив зйомки двох картин: "Вавилон – XX" і "Така тепла, така пізня осінь". Поетичне кіно – це кіно, у якому панує художній образний світ, побудований на метафорах, гіперболах, паралелях і асоціаціях. Формується під знаком української поезії та поетичної прози, представляє традиції національної культури. Такий характер має занесене піском село у «Криниці для спраглих», що за задумом Юрія Іллєнка, мало підкреслити контраст між традиційним образом українського села та його реальним станом. У фільмі використовується «flashback» – зображальний прийом, який надає розповіді більшої свободи і гнучкості,  дозволяючи порушувати хронологічну послідовність. Послідовність подій тоді будується не на хронологічному, а на причинному зв'язку. Важливе місце в контексті українського поетичного кіно посідає ранній період творчості Л. Осики, передовсім стрічка "Камінний хрест" – вільна екранізація відомої новели В. Стефаника. Ця жорстока й трагічна кіноопо-відь про еміграцію галичан і нині вражає філософською глибиною і високою зобража-льною культурою. Складна метафорична мова, алегоричність, значна кількість символів, що стали ознакою поетичного кіно, породжували численні дискусії, розділяючи фахівців на його однозначних прихильників і рішучих супротивників. Останніх було більше. Поети-чне кіно звинувачували в захопленні етнографізмом, еклектизмі – відсутності єдності, цілісності, розпорошеності авторського задуму. І тільки час розібрався у справедливості цих оцінок. «Камінний хрест» на кінофестивалі православного кіно «Золотий Витязь» у 1995 році був удостоєний найвищою нагородою. Проте політика Радянського Союзу суперечила національним ідеям українського поетичного кіно. У роки «застою» воно було визнане архаїчним та відірваним від життя, а задля витіснення зайвого патріотизму почалося активне переслідування українських режисерів. Через ідеологічну цензуру заборонили до показу такі українські кінострічки, як фільм Володимира Денисенка «Совість», мелодраматичну стрічку Кіри Муратової «Довгі проводи». Однак саме Кіра Муратова стала володаркою спеціального призу Берлінського кінофестивалю, а за великий особистий внесок у світову культуру вона (єдина з кінорежисерів України) удостоєна російської незалежної премії «Тріумф». Також був заборонений фільм Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968), а «Білий птах з чорною ознакою» (1971) зазнав значної цензури. Актор Іван Миколайчук, який зіграв у ньому головну роль, як згадує його сестра, казав так: ««Білий птах…» – то не птах, а лишень тулуб з нього лишився. А всі крила йому пообрубувано. Мали бути дві серії цього фільму і того нема, багато обрізали, лишили тільки політично вигідні сюжети» . Деякі українські режисери завдяки своїй сильній творчій особистості все ж не опускали рук і пробивалися через весь бюрократизм радянського кіно. Так, режисер і актор Леонід Биков у 1972 році зняв драматичний воєнний фільм «В бій ідуть одні «старики», який отримав першу премію на VII Всесоюзному 12 кінофестивалі в Баку за виконання головної ролі, виконавцем якої був сам Леонід Биков

Деякі дослідники відносять до його поетичного кіно і фільм М. Мащенка "Комісари". Решта вважає його цілком самостійним явищем – останнім кіносплеском "революційної романтики". В цій картині головну увагу зосереджено на морально-етичній проблематиці, інтерес до якої в українському кінематографі зріс у 60-80-х роках.

У цей період виникає ще одна яскрава течія, яка стала альтернативою поетичному кіно й дістала назву міська проза. Тематика фільмів цього напряму пов'язана з осмисленням проблем некомунікабельності (нездатності людини до спілкування), непорозуміння, невдоволення, самотності тощо. На відміну від поетичного кіно картини міської прози зосереджували увагу на аналізі морально-психологічного стану сучасника – пересічної людини, яка мешкає у місті. Найяскравішими зразками міської прози цього періоду є фільми "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи" К. Муратової, "Польоти уві сні та наяву" Р. Балаяна, "Грачі" К. Єршова, "Самотня жінка бажає познайомитися" В. Криштофовича таін.

Естетика Кіри Муратової вирізняється високою кінематографічною культурою. Кінорежисера цікавить відображення на екрані моральних і психологічних проблем сучасності: людських взаємин пересічних городян, їхньої самотності. У першому своєму фільмі «Короткі зустрічі» режисер зіграла головну роль разом з Володимиром Висоцьким. Всесвітнє визнання здобули майже всі її художні фільми, зняті на Одеській кіностудії; багато з них нагороджено відзнаками. Фахівці відносять творчість К. Муратової до інтелектуального, артхауспого кіно, адже незалежно від тематики воно сповнено глибини думки й виразовості форми при повній відмові від пафосності («Настроювач», «М елодія для шарманки» та ін.). Худож ні пошуки багатьох інш их українських митців не були

Проте не слід вважати, що специфіка розвитку вітчизняного кіномистецтва зазначеного періоду була пов'язана тільки з цими двома напрямами. Характерною його особливістю була жанрово-тематична "розкутість". Так, українські режисери значну увагу зосередили на традиційному для нашого кінематографа жанрі – екранізації ("Вій" за М. Гоголем К. Єршова, "Хліб і сіль" за М. Стельмахом Г. Кохана, "Захар Беркут" за І. Франком Л. Осики, "Пропала грамота" за М. Гоголем Б. Івченка, "Капітанка" за А. Чеховим Р. Балаяна, "Овід" за Л. Войнич М. Мащенка, "Чорна курка, або Підземні мешканці" за A. Погорельським В. Греся, "Лісова пісня. Мавка" за Лесею Українкою Ю. Іллєнка, "Танго смерті" за М. Хвильовим Муратова, "Меланхолійний вальс" Б. Савченка, "Записки кирпатого Мефістофеля" Ю. Ляшенко, "Співачка Жозефіна й мишачий народ” С. Маслобойщикова та ін. Показово, що до екранізації зверталися представники і поетичного кіно (Ю. Іллєнко, Л. Осика), і "міської прози” (Р. Балаян, К. Єршов), і кіномитці, художні пошуки яких не були пов'язані з цими напрямами і відбувалися цілком самостійно (М. Мащенко, Г. Кохан, В. Гресь та ін.). Майже аналогічна ситуація склалася й у інших кіножанрах: біографічному фільмі ("Тарас Шевченко" І. Савченка, "Сон" B. Денисенка, "Помилка Оноре де Бальзака" Т.Левчука, "Іду до тебе" М. Мащенка, "Повернення Батерфляй" О. Фіалка та ін.); психоло-гічній драмі ("Весна на Зарічній вулиці" М. Хуцієва, "Гадюка" В. Івченка,"Воєнно-польо-вий роман” П. Тодоровського, "Які ж були ми молоді" М. Бєлікова, "Звинувачується весілля" О. Ітигілова, "Ребро Адама" В. Криштофович тощо); детективно-пригодницькому напрямі ("Місце зустрічі змінити не можна" С. Говорухіна та ін.). Відправним пунктом розвитку жанру кінокомедії 60-х років стала кінематографічна інтерпретація класичної п'єси М. Старицького "За двома зайцями" режисера В. Іванова. Ця стрічка, що увійшла до класики вітчизняного кіномистецтва, закарбувала на плівці корифеїв української сцени М. Яковченка та Н. Копержинську і талановитих українських та російських акторів М. Криницину, О. Борисова, Н. Наум та ін. Комедія «За двома зайцями» режисера Віктора Іванова за п’єсою М. Старицього завжди мала величезний глядацький успіх завдяки грі талановитих акторів, насамперед Миколи Яковченка, якого називають «найнароднішим серед заслужених і найзаслуженішим серед народних». У межах комедійного жанру було також створено картини "Роки молоді" О. Мішуріна, "Королева бензоколонки" О. Мішуріна та М. Літуса, "Приходьте завтра" Є. Ташкова, "Бумбараш" М. Рашеєва та А. Народицького. Елементи комедії було введено в образну структуру вже згадуваних фільмів "Пропала грамота" і "Вавилон – XX". У 90-х роках жанр кінокомедії знову привертає увагу українських кінематографістів. На екрани виходять фільми "Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди" М. Іллєнка; "Декілька любовних історій" А. Бенкендорфа (вільна екранізація новел Боккаччо, Фіренцуоли, Грацціні-Ласка); "Москаль-чарівник"• М. Засеєва-Руденка (за однойменним водевілем І. Котляревського), "Принцеса на бобах" В. Новака. Цікаві процеси відбуваються також у межах тематичних напрямів, серед яких значний інтерес викликають історичні фільми і картини про війну.

Перший етап кіноосмислення минулого України пов'язаний з ЗО–40-ми роками й ознаменувався виходом на екрани двох принципово важливих картин – "Коліївщина" І. Кавалерідзе та "Богдан Хмельницький" І. Савченка. Своєрідною перехідною ланкою між першим і другим етапами можна вважати стрічку "Олекса Довбуш" В. Іванова. "Другий похід" у глибини вітчизняної історії українські кіномитці здійснили у 80-х роках. У цей час з'являються фільми "Данило – князь Галицький" Я. Лупія, "Ярослав Мудрий" Г. Кохана, "Легенда про княгиню Ольгу" Ю. Іллєнка. Третій похід в історичне минуле України припадає на 90-ті роки. На екрани виходять фільми "козацької" тематики ("Козаки йдуть", "Тримайся, козаче!", "Поки є час", "Дорога на Січ" та ін.), а також телесеріал "Роксолана". Наприкінці 90-х років було створено картини про знакові постаті української історії: "Молитва за гетьмана Мазепу" Ю. Іллєнка та "Богдан-Зіновій Хмельницький" М.Мащенка, що стали предметом гострих дискусій. Звертаються українські кінематографісти й до "ближчої" історії, а саме – до трагічних подій 30-х років, що дістали художнє осмислення у фільмі "Голод-33" Л. Янчука. З другої половини 40-х років важливе місце у творчості кіномитців України посідає воєнна тематика. Точкою відліку на шляху відображення трагедії Другої світової війни стала дилогія М. Донського "Райдуга" та "Нескорені". У "Райдузі" драматична і героїчна сторінка вітчизняної історії – боротьба проти фашистів – була осмислена режисером через головну сюжетну лінію – долю партизанки Олени Костюк. Цю роль зіграла славетна українська актриса Наталія Ужвій. Створений нею образ вражає моральною силою, почуттям гідності, духом патріотизму. Через два роки після виходу "Райдуги" М. Донськой зняв свою другу картину – "Нескорені". Режисерові вдалося передати динаміку розвитку образу головного героя фільму: його не може залишити байдужим трагедія, що розгортається навкруги, і він стає на шлях боротьби. І знову на екрані з'явився видатний актор українського театру А. Бучма, талант і майстерність якого було визнано одним із головних здобутків стрічки. Фільми "Райдуга" і "Нескорені" мали успіх і у своїй країні, і за кордоном. Він був зумовлений високим художнім рівнем картин і великою моральною та громадською відповідальністю їх творців. Новий етап в осмисленні воєнної тематики для українських кінематографістів пов'язаний з 70-ми роками. У цей час на екрани виходять трилогія Т. Левчука "Дума про Ковпака" ("Набат", "Хуртовина", "Карпати, Карпати...") і дилогія Леоніда Викова (1928- 1979) "В бій ідуть тільки "старики" й "Ати-бати, йшли солдати...".

Усі три картини Т. Левчука витримано в межах епічної кінооповіді. її художній цілісності сприяли цікаві акторські роботи, передусім образ головного героя трилогії Сидора Ковпака у виконанні Костянтина Степанкова. На відміну від "Думи про Ковпака" дилогію Л. Викова (у ній кіномитець виступив і як режисер-постановник, і як виконавець головних ролей) вирішено у формі камерної кінооповіді. У фільмах небагато персонажів, місце і час дії чітко визначені. Є у них і ліризм, і гумор, а у стрічці "В бій ідуть тільки "старики" і весела пісня про красуню смуглянку, яку виконує "музична ескадрилья". Проте життєствердна "Смуглянка" звучить і в найтрагічніші моменти, коли льотчики не повертаються із завдання, стаючи таким чином лейтмотивом фільму. Суспільно-політичні зміни, що відбулися в Україні після 1991 р., зумовили появу низки фільмів про Українську повстанську армію, серед яких "Останній бункер" В. Іллєнка, "Вишневі ночі" A. Микульського та ін. Загальну картину розвитку українського кіно не можна вважати завершеною, якщо не згадати імена кіномитців, які працювали і працюють у межах інших різновидів кіно: документальному – B. Шевченко, О. Коваль, М. Мамедов, С. Буковський та ін.; науково- популярному – Ф. Соболев, А. Серебреников, В. Олендер, А. Борсюк та інші, й анімаційному. Українській анімації нараховується вже майже 90 років. У 1927 р. на Одеській кіностудії були зняті перші українські мультиплікаційні фільми. Перше міжнародне визнання — головний приз на фестивалі дитячих фільмів у Чехословаччині — отримав «Ведмедик і той, що живе в річці» (реж. Алла Грачова). Візитною карткою української анімації став комедійний «козацький серіал» режисера Володимира Дахна, який складається з 9 короткометражних фільмів, створених на студії «Київнаукфільм»: «Я к козаки куліш варили», «Я к козаки у футбол грали», та ін. Головні мультгерої втілюють риси українського характеру: спритність, винахідливість, патріотизм. Водночас козаки уособлю-ють певні типи: Око — рішучий малий, Грай — високий хитрун, Тур — добродушний велетень. Музику до фільмів створювали композитори М. Скорик, Б. Буєвський, В. Губа, І. Поклад. В окремих стрічках використовували українські народні пісні, традиційну вишивку. Серіал мав феноменальний успіх, став класикою жанру і не старіє й досі. За його мотивами зроблено гру-квест. Усі серії видано збіркою на БУБ. До кращих творів анімато-ра Давида Черкаського належать мультсеріал «Пригоди капітана Врунгеля» з 13 серій,міні-мультсеріал «Лікар Айболить» і «Острів скарбів» — вільно інтерпретована екранізація однойменного роману Роберта Стівенсона. В останній стрічці, оригінальну музику до якої написав Володимир Бистряков, використано комбіновану зйомку — поєднано анімаційне й ігрове кіно. Кращим визнанням цих трьох робіт є не стільки офіційні нагороди, скільки те, що кожна з них була буквально розібрана на цитати. Культовою стала екранізація « Аліси в Країні чудес» Льюїса Керролла та її продовження «А ліса в Задзеркаллі», знята в Києві (реж. Є. Пружанський). За сценарієм Наталії Гузєєвої створено улюблений багатьма двосерійний мультфільм «Капітошка» про крапельку літнього дощику (реж. Б. Храневич). «Пластилінова ворона» Олександра Татарського в пісенній формі розповідає про жанри живопису: пейзаж, натюрморт і портрет. Його ново-річну казку «Падав торішній сніг» виконана також у техніці пластилінової анімації. Після тривалої перерви, коли у 90-х роках внаслідок браку фінансування мультфільми не зніма-ли, розпочалося відродження мульти-плікації. Низку нагород на міжнародних кінофорумах отримали мультфільми «Йшов трамвай дев’ятий номер» (реж. С. Коваль) і «Засипає сніг дороги» (реж. Є. Сивокінь), мультсеріал з 50 серій «Народна мудрість» (реж. С. Коваль і В. Задорожний), в якому за допомогою приказок і прислів’їв зображено український побут. Отже, українське кіно — це літопис нашої культури, в якому сяють зірки талановитих акторів і режисерів, це наша слава і гордість.

Домашнє завдання Разом з однокласниками започаткуйте відеотеку українських фільмів: ігрових і неігрових. Обговоріть і оберіть з них топ-10.